This page is hosted for free by zzz.com.ua, if you are owner of this page, you can remove this message and gain access to many additional features by upgrading your hosting to PRO or VIP for just 32.50 UAH.
Do you want to support owner of this site? Click here and donate to his account some amount, he will be able to use it to pay for any of our services, including removing this ad.
Žitomirskaâ kraj
Online preklad

Internetové reklamné UBU
Štatistiky webu
Návštevníci za posledných 24 hodín


Stepan, uvedenie stroja, prišiel domov sa rozlúčiť, a zápisnice, ktoré boli vyhradené pre rozhovory, pop hore tak rýchlo… On povedal:: "Nechcem cry, Lienka, upokojiť. Budem sa snažiť prežiť, ísť späť domov… I f jeden vіjnu projshov… SINA berezhi…"A vyhral nie sluhaє, плачеКоли провела його й прийшла додому, то згадала раптом, що не поклала йому з собою чашки, кварточки алюмінієвої. Схаменулася, схопила кружку, дитину залишила на свекрів, побіглаЗастала тільки місце тепле від автоколониВона вийшла заміж у 19 rokov, що знала в цьому житті? Любила свого Степана, хотіла разом з ним виростити, виховати дитя, хотіла, щоб батько був опорою, підтримкою єдиному синові в життіАле судилося інакшеЄвгенія Петрівна СОЛОПІЙ (дівоче прізвище КИРИЛЬЧУК), 1918 rok narodenia, родом з м. Andrušìvki, стала дружиною Степана Олександровича СОЛОПІЯ, місцевого, 1912 rok narodenia, ktoré, пройшовши фінську війну, повернувшись з неї живим, сподівався також повернутися живим і з Великої Вітчизняної . Обоє вони були молодими, сповненими надій, сподівань на краще, skutočnosť, що їхня молодість допоможе їм перемогти будь-які труднощіЖили молоді після одруження у батьківській хаті, Женя була хорошою невісткою, допомагала свекрові й свекрусі в роботі, Степан працював шофером на Андрушівському спиртозаводі. У війну, лишившись одна з малесенькою дитиною та зі старими батьками, натерпілася всього. Якось виживала завдяки городу. Кабана конфіскували німці, вони, незважаючи на те, що в солдатки було мале дитя, гнали на роботу. Працювала на току, потайки, щоб не побачили фашисти, збирала розсипані зернаЖменька зернаце було багатство. Дні минали сумно, бо ж листів від Степана не було з самого початку війни. Як вона чекала! Вірила, що обов’язково напише, а листів усе не булоКоли, вже після визволення Андрушівки, через містечко проходили частини Червоної Армії, й Женя стрічала солдатів-андрушівчан, земляків, то розпитувала кожного: «Хлопці, скажіть, чи не бачили де мого Степана?» Говорили кожен різне: той бачив там, тойв іншому місці, адже ж не раз і не двічі розпитувала вона в них, і щоразу — v iných, у тих, які поверталися. Розпитувала і у водіїв, які везли через містечко боєприпаси на фронтАле її вразило одне: Všetci tí, що якимось чином змогли побачити Степана на дорогах війни, бачили його не далі Києва, не далі Дніпра. Один з водіїв, якого встигла Євгенія розпитати перед тим, як той поїхав геть з містечка, Podľa, що бачив у Києві, як Степан у вантажівці заїжджав на понтонний міст, наведений через ДніпроПереправа через Дніпро названа в історії Великої Вітчизняної війни кривавоюА вона жила з маленьким сином, чекала чоловікаХодила пішки в село Павелки, бо сказали їй, що прийшов туди ще один фронтовик, той, ktoré, Snáď, бачив СтьопуПотім знову: садила картоплю на городі, коли сказали їй, що на Чортову Руду прийшов чоловік з війни. Залишила дитину на сусідів, побігла. Ось як вона, Євгенія Петрівна, зараз це згадує: «Біжу я туди увечері, страшно, а ще й хмара такаЯк зараз пам’ятаю! Прибігла, а хатазамкнена. Стою, чекаю, що прийде він, розкаже про Степана, скаже, що живий вінНе дочекалася. Вертаюся додому ні з чим, плачу» Потім, коли прийшла Перемога, писала молода солдатка у Москву, вірила, що допоможуть їй знайти чоловікаНадійшла відповідь: «Розшукуємо. Повідомимо». Оце й усеА потім була похоронка. Викликали до військкомату, віддали їй цей чорний папірецьчорний, бо поховав її останні надії на те, що повернеться СтепанНе повернувся. У Книзі пам’яті України, у розділі «Житомирська область», є такі рядки: «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 rok narodenia, рядовий. Пропав безвісти в квітні 1944 року». «СОЛОПІЙ Степан Олександрович, 1912 rok narodenia, m. Andrushivka, ukrajinčina, робітник, мобілізований у 1941 rok, рядовий. Загинув у липні 1941 року». Де похованийне вказано. А вона, його молода дружина, вже солдатська вдова, мусила жити. Заради дитини, хлопчика, якого було названо так, як хотів СтепанБроніславом. Не одразу після закінчення Великої Вітчизняної війни змогла Євгенія Петрівна оформити усі документи для того, щоб отримувати пенсію від держави, як вдова загиблого, адже довгий час рядового Степана Олександровича Солопія розшукували, як зниклого безвістиПовідомлення про смерть, похоронка, стала вирішальним документом, однак розмір пенсії у ті роки, samozrejme, був мізернимА Євгенія працювала в колгоспі і працювала совісно, зранку й дотемна, залишаючи сина то на своїх, то на чоловікових батьків, то на сусідів. При цьому встигала й з домашніми справами впоратись, і так трудитися в колгоспі, що нагороджували її подяками, Почесними грамотами, похвальними листами. Євгенію Петрівну Солопій було нагороджено орденом «Ветеран праці» та медаллю «захисник Вітчизни» незалежної України. Яка красива була Перемога! У містечковому парку ( в саду, як каже бабця Євгенія) був мітинг, грала музикаЦвіли квіти, дереваА їх, солдатських вдів, вшановували особливокороваєм. Вона розносила скибки короваю на вишитому рушнику, роздавала жінкам, чоловіки яких не повернулися з війни. Роздавала, радісно посміхаючись. А потім непомітно зникла зі свята. Знайшла темне безлюдне місце, припала до дерева, обійняла його стовбур і застогналаЗараз ця жінка — 87-річна бабуся, прикута до ліжка. Hovorí: «Оце недавно наснився мені Степан, так дивно наснивсяЛежить у воді, а порядвантажівка лежить перекинута біля нього… »- плаче. To je stále sen jeho úsmev, а очі Степанові завжди перед неюна великій фотографії під склом навпроти ліжка, на стіні

Лілія Данилюк
Novinky Andrušìvŝini


Internetové reklamné UBU

Internetové reklamné UBU
webové stránky 8 od 10 na základe 77 ocenok. 34 polzovatelskih отзывов.